Козаччина

Матеріал з Файна Меморії

Перейти до: навігація, пошук
Козацька дуля
«Козаччина,- це не тільки найблискучіша, найефектовніша поява української історії; вона становить ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, суспільної та культурної творчости. В козаччині, український народ виділив зпоміж себе найкращий, найбільш активний елємент, утворив своєрідну аристократію, коли приймемо, що грецьке слово «арістос», значить — найкращий». (Д. Дорошенко).

Зміст

[ред.] Сумовите лихоліття

В половині ХVІ ст. Україна була в повній дупі. Український народ процвиндрив не без допомоги лідерів власну державу, і, як водиться, був розчленований між п’ятьма іншими державами. Найбільше українців було під Литвою – до неї належала ціла східна Україна. До Польщі належали, західноукраїнські землі. До Семигороду – Закарпатська України, під владою Молдовії найшлися Буковина й Басарабія, Московщина зайняла Сіверщину.

На місці давньої візантійської держави була в той час мусульманська Туреччина. І найважливіше – у Криму в ХV ст. зорганізувалася окрема татарська орда, яка, хоч і узяла під свій бік Московію (хану Гірею москалі так само лизали дупу, як раніше Золотоординським ханам) - стала дуже небезпечним сусідом України.

Блядська Хижацька орда нападала часто, часто по кілька разів на рік, на українські землі, що були під Литвою й Польщею, пиздила усе, що попадало попід руки, нищила людське добро, людей брала в тяжку неволю. Через те східна Україна сильно занепала і збідніла.

Але найгірше було те, що татарські напади йшли далі, й то не тільки у східній Україні, а й у Західній. Польща й Литва, що повинні були боронити цих земель, як боронили їх колись наші князі, не мали на це сили; з військового погляду не були до того добре зорганізовані. [1]

[ред.] Татарські напади

Після зруйнування Києва спочатку галімим залещанином Андрієм, а вже потім - що лишилось від цього дебіла - татарами, татари, що до того жили над Волгою - частково переселилася до Криму і тут заснували свою державу. Столицею їх був Бахчисарай, де жив Кримський хан. З Криму татари безнастанно нападали на Україну. Щороку весною, як степи вкривалися травою, татари виходили в похід.

Татарських шляхів було чотири:

Татарська орда йшли балками і ярами, щоб ніхто її не доглянув. Як татари були вже далеко в краю вони ділилися на три частини: головний відділ, що звався кіш, в бойовій готовності чекав ворога. Менші загони йшли на боки за здобиччю. Татари вели бій так: розбігалися на всі сторони і намагалися оточити противника з боків і ззаду, щоб знищити військо і взяти людей в неволю.

[ред.] В ясирі

Нещасливих бранців татари брали на аркани, довгі шнури, й тягли за собою. Невільники йшли цілу дорогу. Гаряче степове сонце палило їм , спотикаючись, ранили собі ноги об колючий терен.

Плач і ридання неслися далеко. Татари вели своїх бранців до Криму. Там, у різних містах, найбільше в Кафі були великі торговиці де продавали невільники. Приходили туди купці з далеких сторін, здебільшого турки й араби, і купували - (такі підари!) - бранців собі на невільників. Ще гірша доля була тих бранців, як траплялися до робіт на кораблях, що звалися галерами. Турки наклали на них кайдани і наказували гребти важкими веслами під наглядом жорстких наглядачів. Дуже терпіли бідні невільники: залізо гризло їм руки й ноги, вів ударів нагаями кров заливала плечі.

[ред.] Яничари

Християнських дітей турки брали до своїх шкіл і виховували їх змалку в своїй вірі. Мала дитина скоро забувала своїх батьків, забувала рідне слово, вчилися турецької мови й турецьких звичаїв. Пізніше з таких хлопців виростали завзяті вороги християн, і турки творили з них військо, що звалося яничарами.

[ред.] Віра

Турки старалися перетягувати до своєї віри і старих людей. Часом траплявся такий чоловік, що приймав віру в Магомета, щоб не терпіти, нужди або щоб зазнати розкошів та панування між турками. Такі підараси діставали від турків високі уряди і жорстоко переслідували християн. У нас таких зрадників називали ренегатами або відступниками. (придатних до воєнної служби записувано в реєстр, цебто до війська) [2]

[ред.] Початок усього

Тодішніх українців добряче заїбало:

[ред.] Запоріжжя

Запоріжжя було багате не всяке природне добро, але мало хто відважувався іти туди, бо життя було в небезпеці (від татар). Нерідко по полях люди ставили собі оборонні землянки зі стрільницями, куди вони втікали, коли на них несподівано нападали татари.

[ред.] Козаки

и – це слово татарське, воно означає – юнак, молодець. Тому, що козаки мешкали на Запоріжжі, або Низу, називали їх запоріжцями, або низовими козаками

Слово «козак», не нашого, а тюрського походження. В мові половців означало воно стільки, що — сторож, вартовий. В турецькій мові слово «козак» вживалося на означення вільної, незалежної нівідкого людини.

Старі літописи й документи, вже в половині XV ст. знають татарських «козаків», що, як легко озброєна кіннота, сторожили Кафи та інших осередків італійської торгівлі на Криму.

З кінця XV ст. (1492 р.) маємо, чи не першу взагалі, відомість про українських «козаків». В скарзі кримського хана литовському великому князеві, названо так людей з Києва й Черкас, що при усті Дніпра, під Тягинею, розбили турецький корабель... Рік пізніше татарський хан титулує «козаками» військову дружину черкаського старости Богдана Глинського, що погромив турецьку твердиню — Очаків. З того часу українські «козаки» не сходять уже зі сторінок документів та літописів. Росте їхня слава, кріпшає внутрішня організація й могутніє їх суспільно-політичне значіння. [3]

[ред.] Остап Дашкович

Славу першого з організаторів козаччини здобув собі черкаський староста (1515-1535) Остап Дашкович. Сповняючи свій уряд на самому українсько-татарському пограниччю, він доволі гарно познайомився з технікою татарського воювання й, відплачуючи татарам за їхні наскоки, дуже часто заганявся з своїми «козаками» на Крим. Та бувало, що злякавши татар й примусивши до мирних взаємин, дружив з їхніми ватажками й, разом з ними тривожив московське пограниччя.

Великою славою вкрилося ім'я Дашковича. В 1532 р., коли кримський хан з великим військом і гарматами, марно штурмував Черкаси, де в них засів батько Остап з козаками.

Саме він, на соймі в Пйотркові (1533), перший звернув увагу польсько-литовських панів на козаків, чиб не використали їх для постійної охорони південнього пограниччя України перед татарами. Він радив зорганізувати до 2 000 козаків і уставити їх на татарських перевозах, але його думку й ініціативу знехтували. Вже тоді козаччина мусіла мати свою силу й вагу, так щодо скількости як і щодо якости. Свідчать про те безупинні скарги татар литовському великому князеві на козаків.

У 1541 р. починаються спроби з боку польсько-литовської влади опанувати козацьку стихію. В пограничні землі посилаються переписчики, пограничним старостам видаються накази приборкати козаків. Але в непевних умовах степового пограниччя не можна було й мріяти ані про реєстрацію козаків, ані про їх приборкання. Покищо, «козакування» було ще тільки принагідним, сезонним «промислом» пограничного населення, а козацька суспільна верства ще не оформилася. Так само не можна було ввести того козакування в певні службові норми. Козаччина творилася стихійно й оформлювалася й консолідувала сама, не бажаючи собі втручувань з боку. На теж вона й вийшла в степ, на те важила своїм життям і здоров'ям, щоби збутися сторонньої опіки. В половині XVI ст. козаччина вже опановує Дніпровий Низ. З існуванням козацької формації на Низу, починають вже рахуватися не тільки татари, а й польсько-литовський уряд [4]

[ред.] Заснування Січі

До козаків з голоти, що тікали від панської неволі, поступово почала прилучатися шляхта, а далі йшли на Запоріжжя і могутні пани, що шукали небезпек і хотіли набути хоробрості і витривалості. Хоча насправді вторили козацтво професійні вояки які втратили свою роль вдержаві після запровадження в 1557 року Устава на волоки. Саме з цього періоду і навіть трішки раніше починається самий смак. Серед тих козаків був на Запоріжжі і князь Дмитро Вишневецький. На острові Малій Хортиці, не доступному місці він заснував оборонний замок, що був обведений валами з землі і укріплений дерев’яним частоколом.

Цій твердині козаки дали назву Січ – від слова сікти, рубати, бо укріплення були з дерев’яних засіків, рубані, та й ворогів планувалося рубати відсіля неміряно.

[ред.] Дмитро Байда-Вишневецький

Великої зажив слави й здобув собі безсмертне імя в потомности князь Дмитро Байда-Вишневецький, що йому король Жигмонт Август II в 1550-их рр. доручив охорону українського пограниччя перед татарами.

Він перший, мабуть, збудував укріплення на острові Хортиці, за Дніпровими порогами й тим дав початок славній Запоріжській Січі.

Почувши себе безпечним у далекій, степовій твердині, він не дбав про злагоду з польсько-литовською владою й на власну руку задружував з її противниками.

В 1558 р. він звязався з москалями й ходив з ними походом на Крим. Потім він таки вернувся в польсько-литовське підданство й далі сторожив прикордоння на Хортиці. В 1563 р. він, мабуть, бажаючи добути собі молдавський престол, пішов з 4.000 козаків походом на Молдавію. Але в битві з турками він попав у полон, й за наказом султана Селімана II був розстріляний у Царгороді. Його життя й смерть оспівані в народних піснях, що їх до нині тямить уся Україна, як довга й широка.

[ред.] Народня традиція

Впевняє, що турецький султан звелів скинути Байду-Вишневецького з високої башти в море. Падаючи, він завис на гаку вмурованому в стіну, й так висів на ньому три дні. Завішеному на гаку Байді, нібито обіцяли турки життя, волю й скарби, султан бажав собі навіть Байду за зятя, тільки б він покинув батьківську віру й побісурменився. Але Байда, конаючи на гаку, лаяв турків, насміхався з їхньої віри й згинув лицарською смертю, не зрадивши.

Народна пісня і традиція, напевне виідеалізувала постать князя Дмитра Байди-Вишневецького, вклавши в неї своє розуміння козаччини, як ордену неустрашимих лицарів за «руську віру й націю». Всеж таки і справжній, історичний Байда, як організатор козаччини й перший будівничий Запорізької Січі, а перш за все творець перших напрямних козацької політики, заслужив собі на безсмертну славу. Він показав українському «степовому гультайству» шлях на одновірну й тоді ще українську, культурою та етнографічним складом населення, Молдавію, а через неї до Чорного Моря.

[ред.] Козацький устрій

На чолі всього запорізького війська був гетьман. Він був найвищий начальник козаків, давав накази війську, командував у воєнних походах, правив на Січі і на цілому Запоріжжі. Його відзнакою була булава – срібна палиця з кулею на кінці. При гетьмані (бо той часто був і неписьменний, лол!) був писар, що писав усі військові письма й гетьманські універсали, тобто оповіщення (як памятаємо, Богдан Зіновій Хмельницький теж спочатку був писарем, а вже потім обраний гетьманом)

[ред.] Козацька школа

Нових козаків набирали на Січі весною (як ото "весняний призов"). Хто мав охоту стати запорожцем, споряджав човен, набирав всяких припасів - що встиг зацупити в пана - і їхав Дніпром на Низ. Придатних до воєнної служби записувано в реєстр, цебто список війська. Новобранця – він звався новиком або чурою (не Чуркою, аноне, а ЧурОю, чи Джурою) – приділяли до котрого-небудь куреня, під владу отамана.

[ред.] Іноземці про Січ

Про Січ на о.Базавлуці залишив нам звідомлення посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків — Еріх Лясота.

Лясота добився на Січ дня 9 червня 1594 р. Козаки привітали цісарського посла гарматніми сальвами. Не заставши в Січі отамана Богдана Мікошинського, що з 1500 козаками, на 50 чайках, виправився в похід, Лясота мусів прожити в козачому курені кілька тижнів (відїхав з Січі дня 9 липня) й мав нагоду добре приглянутися до січового життя, звичаїв та обичаїв.

Січ на базавлуцькому острові була осередком усеї низової, добре вже тоді зорганізованої козаччини. Приказів січової старшини слухало не тільки козацтво, тобто дієва армія того часу, але й людність, що «сиділа по містах і селах, а признавалася до запорожців». Сила козаччини, по обчисленням Лясоти, обіймала біля трьох тисяч війська на Дніпровому Низу, а кілька тисяч готових на кожен поклик, жило кругом по селах, та хуторах.

В час гостювання Лясоти на Січі, повнило вартову службу по засіках на татарській переправі 400 козаків, а решта, що не пішла в похід, відпочивала на Січі та по ріжних пунктах Низу. В листі до цісаря Рудольфа козацька старшина нараховувала 6.000 «вибраних людей, бувалих козаків», здатних до далекого походу, не вчисляючи сюди козаків-хліборобів «по пограничних краях», що, в разі потреби, кидали плуг і хапали за шаблю. Поза тим шниряли по Низу ватаги незорганізованих козаків-добичників, що їх січове брацтво, «не знало й знати не хотіло».

Організація й виряд січового товариства подобалися Лясоті так само, як і січова гостинність. Коли він вїздив до Січі й виїздив з неї січовики били з гармат, а крім цього грала добра військова музика. На спомин подарували січовики Лясоті шубу з куниць і шапку з чорних лисиць.

Низове військо ділилося на полки по 500 мушкетів, а полки на сотні й десятки. Порядку в війську пильнували гетьманські штабовці-осавули.

Списки виплат козакам за похід на Московщину вичисляють — гетьмана, обозного писаря, чотирьох полковників, вісьмох осаулів, 20 сотників, 152 десятників, 16 прапорників, сурмачів, довбушів, трубачів, 1799 рядовиків («чорних пахолків»), 12 пушкарів і 20 фірманів — усього 2032 осіб. На ділі в т. зв. «ливонській» війні приймало участь до 4000 козаків, при чому чисельний стан полків росте разом з козаччиною. В т. з. «хотинській потребі» було вже 14 козацьких полків, а в кожному по 1600—4000 козаків.

[ред.] Демократизм Січі

Козаки, в своїх листах і грамотах титулують себе «військом запоріжським» або «лицарством війська запоріжського». Метою поставили собі вони боротьбу з «невірними» й для цього радо підпомагали всіх оборонців «хреста святого». Будучи в котрогось з них на службі, вони, з чемности звали себе його «нижайшими слугами», але це нівчому не торкалося їхнього почуття самостійности й незалежности. Коли, приміром, у 1620 р. польська влада старалася припинити протитурецькі походи козаків, вони відрубали королеві по козацьки: «Знаємо, що король помирився з турецьким цісарем, але ми — ні!»

Всю козацьку організацію звали козаки «товариством», деколи «брацтвом», поміж собою титулувалися «товаришами» тоді, коли поляки, будучи з козаками в дружніх взаєминах, титулували їх «молодцями», або «панами молодцями».

[ред.] Козацька старшина була виборна

Начальний вожд звався «гетьманом», деколи, по скромности «старшим». Тільки він, силою свого виборного авторітету порядкував козацькими справами й приказував у походах. Наставників, що їх, час до часу, пробувала накинути козакам польська влада, вони нехтували, в найкращому разі признавали посередниками поміж січовим товариством і польським урядом. Виборність і широкий демократизм козацького устрою висловлює назверх титулятура козацьких гетьманів. Вони підписують листи й грамоти не від свого тільки імени, але й від усього товариства, мовляв «гетьман, полковники, сотники і все лицарство війська запоріжського». Козацька рада, подібна до старо-українського віча, була найвищою інстанцією й останньою апеляцією для всіх важних справ і питань. Вона вибірала собі старшину, або її скидала» вона заправляла козацьким господарством й вела козацьку політику [5]

[ред.] Козацькі походи

[ред.] Боротьба з татарами і турками

Славні були козацькі походи на Чорне море, на турецькі і татарські міста. Для такого походу козаки будували собі окремі дерев’яні човни, чайки, по 20 метрів завдовжки і 4 метри завширшки. Посередині стояв високий стовп, щогля, на яку вішали вітрила з полотна.

Під проводом отамана чайки виїздили з Січі і плили вниз Дніпром. При грулі Дніпра турки пробували їх здержати, але козаки серед темної ночі тишком перекладалися попри турецькі галери і випливали на чисте море, де вони мали вже вільну дорогу їхали, куди хотіли: на Крим, чи на Малу Азію.

[ред.] Перші війни з поляками

Козацькі походи на турків і татар не раз втягали Польщу у війну. Тому польський король задумав взяти запорожців під свою руку. Він оголосив, що кожен козак може найнятися до королівського війська і дістане за це плату, одяг і ввесь прожиток. На королівський заклик прийшло менше 500 козаків. Їх записали до одного списку, або реєстру і почали звати реєстровими. Ці козаки проживали в містах - "городАх", і тому називали їх ще городовими. До реєстрового війська належала тільки невелика частина козаків. Ці козаки, хоч і були українці, часто виступали на стороні ворогів України і українського народу. Так 1592 р. отаман Кшиштоф Косинський почав війну з князем Костянтином Острозьким, не зважаючи на те, що князь щиро працював для української культури.

[ред.] Северин Наливайко

На чоло козаччини висунувся, по смерти Косинського, новий ватажок. Був ним сатанівський міщанин Северин Наливайко. Впікся йому в печінки власник місточка Гусятина Калиновський, що по словам самого Наливайка, в листі до польського короля, його батькові «без усякої причини полатав ребра й тим його зігнав зі світу»...

Северин Наливайко, почав свою військову карієру від служби в міліції князя Острожського. Як пушкар князя Острожського приймав участь у розгромі Косинського під Пяткою. Але тяга до козацької вольниці заставила його покинути княжу міліцію та перейти до козаків.

Як козацький отаман виступає Наливайко вже в 1594 р. й громить турків на нижньому Дністрі. Мав він тоді під собою півтретя тисячі козаків, переважно селян-утікачів, озброєних чи не за ті дукати, що їх віз козакам папський посол Комулович. Командуючи власним загоном, Наливайко злучився з низовими козаками, з кошовим, Григорієм Лободою, на чолі.

Осінню 1594 р. рушили обєднані війська Наливайка й Лободи на Молдавію. Разом було їх до 12 тисяч, з артилерією, під 40 хоругвами, що між ними були й хоругви, прислані цісарем Рудольфом II і архикнязем Максиміліяном.

Перейшовши Дністер над Сорокою, козаки розгромили молдавського господаря Арона, здобули Ясси й попустошили околицю. Арона примусили вони виломитися зпід турецького підданства й скласти чолобитну присягу цісареві. Про перемогу й акт присяги, що її відібрав від господаря сотник Демидович, повідомив Наливайко короля.

Світла перемога Наливайка й Лободи, хоч і не була по нутру польській владі, всеж таки не перешкодила їй покористуватися козацькими успіхами. Коронний гетьман Ян Замойський, пішов з військом на розбиту козаками Молдавію й, прогнавши з престолу Арона, посадив на ньому молдавського боярина Єремію Могилу, що піддався під польську опіку. Козакам звелів Замойський вертати на Низ, але вони його не послухали. Упевнені в своїх заслугах для польської політики, вони розкватирувалися по шляхетських маєтностях Поділля, і як це було звичаєм польських військ того часу, зажадали «стації» тобто прохарчування. А що подільська шляхта не спішилася харчувати козаків по доброму, Наливайко брав те, чого потребував, силою. Пани-шляхта дивилися на козаків, як на бунтівників, що виломалися зпід накинутих їм панщизняних обовязків й не могли спокійно дивитися на те, як ті вчорашні панщизняки, очайдушною сміливістю й лицарством духа, здобували собі не тільки славу й незалежність, але привілеї, що дотепер прислугували тільки шляхті. Збіглася шляхта до Брацлава, думала розігнати козацькі ватаги, але Наливайко її випередив. Порозумівся з брацлавськими міщанами й розгромивши шляхетське ополчення, захопив Брацлав.

Осінню 1595 р. рушив Наливайко на Угорщину, а відтіля на Волинь та Білорусь. Скрізь він вибирав собі силою «стацію», що її відмовили йому по доброму. Вертаючи з Білорусі, Наливайко пограбував маєтности луцького владики Кирила Терлецького ніби за те, що він, як один з перших, покинув православя й пристав на унію з Римом. З тою хвилиною, до соціяльних гасел видвигнутих кззаччиною, приєдналося гасло релігійної боротьби. Козаччина переступила черговий ступінь свого розвитку.

Господарка Наливайка на Поділлі, Волині й Білорусі, а Лобиди на київському Поліссю, вивела нарешті польську владу з терпеливости. Злякавшися загрозою відірвання тих частин України від Польщі, вона напустила на козаків коронного гетьмана Станислава Жолкевського.

Весною 1596 р. рушив Жолкевський в похід проти козаків. Військо мав з собою добірне й знамениту артилерію, а сам був непоганий полководець. Правою рукою в нього був Кирик Ружинський, шляхтич, що ще недавно «козакував» й знався на козацькій, боєвій тактиці та «фортелях». В першу чергу натиснув Жолкевський на Наливайка. Гонючись за ним прискореним маршем, допав його під Прилукою, на Поділлі. Але Наливайко, бачучи перевагу Жолкевського, не дав себе примусити до битви. Через уманські ліси пішов дорогою на Корсунь і під Білою Церквою зєднався з запорожцями, що мали добру артилерію й непоганого кошового — Шаулу.

Розбивши передові частини Жолкевського, що їм проводив Ружинський, козаки рішили переступити Дніпро, не бажаючи Собі зустрічі з головними силами Жолкевського. В бою втратив руку кошовий Шаула, і замісць нього козаки обрали гетьманом Наливайка.

Козаки тимчасом перейшли спокійно Дніпро. В Переяславі зібрали раду й, невідомо чому, скинули Наливайка, вибіраючи гетьманом Лободу. Це мало свій поганий вплив на дальший розвиток подій. Серед козаків запанував переполох і різноголосиця — скинувши Наливайка, самі не знали на яку ногу ступити. Одні радили перейти на московський бік і віддатися під протекцію царя, другі дораджували протекцію кримського хана, треті готові були піддатися Жолкевському. Найбільше мороки було з т. зв. городовими козаками, що маючи маєтки, жінки та дітей по правому боці Дніпра, виявили найбільше малодушности. Та поки козаки радилися, Жолкевському прийшла підмога з Польщі та Литви й він рушив на козаків.

Дня 16 травня 1596 р. почалася двотижнева облога козацького табору. Як не шаліла польська артилерія, як не кривавилися польські частини в безупинних наступах, не могли нічого вдіяти. Козаки відбивалися завзято, дарма, що на 6000 боєздатної залоги, було в таборі стільки жінок і дітей, що тікали з хуторів та зимовиків, разом з козаками. Почався в таборі голод, кинулися хвороби. Але козаки не здавались. Тримало їх козацьке завзяття, й надія на підмогу отамана Підвисоцького, що справді плив Дніпром на байдаках з Запоріжжя. Бачив це Жолкевський й, випереджуючи злуку козаків Підвисоцького з обложеними, наказав безоглядну, гарматню канонаду. Два дні ревіли польські гармати, два дні косили кулі все, що живе найшлося на їх дорозі. Не помогло завзяття, не помогла погорда життя і смерти. Над табором замаяла... біла хоругва. Козаки здалися на ласку й неласку переможця.

Наливайка, Шаулу й ще кількох козаків заковано в кайдани. Забрано 20 гармат, хоругви й клейноди. Переможці кинулися на переможених — лягло їх трупом кілька тисяч. Тільки Кремпському з 1500 козаками вдалося вирватися з табору й втекти від смерти й неволі.

Жолкевський вернув у Польщу переможцем. По дорозі до дому зупинився у Львові. Тут страчено кількох козацьких ватажків. Наливайка повезено у кайданах до Варшави. Тут його страчено 11 квітня 1597 р. Сучасники оповідають, що згинув Наливайко в страшних муках — його мали живцем спалити в мідяному биці. Варшавський сойм проголосив козаків «зрадниками і ворогами батьківщини», що їх треба винищити з корінем. На тому закінчився сміливий райд Северина Наливайка по шляхетських маєтностях...[6]

[ред.] Повстання проти польського гніту

Польська шляхта продовжувала люто й ганебно зайобувати увесь український нарід. В 1625 р. польське військо ударило на городових козаків, але на допомогу прийшли запорожці під проводом гетьмана Марка Жмайла і звели завзятий бій з поляками над Куруковим озером, коло Кремен-куча, поляки мусили погодитись на мир.

В 1635 р. козацький полководець Іван Сулима добув польську твердиню Кодак, коло Дніпрових порогів, але поляки взяли його в полон і покарали смертю.

В 1637-1638 р. козаки ралом з селянами підняли нове повстання; старшинами були Павлюк, Отсранин і Гуня. До повстання пристало понад сорок тисяч народу.

[ред.] На морі

В поході пильнують козаки тверезости — в когоб найшли горілку, того викидають з гурту. Живляться сухарями й «саламахою», тобто вареним, на рідко, пшоном з тістом.

Збудувавши 50—70 чайок, творять козаки летючий полк, що годен напасти на найвизначніші міста Анатолії.

Отаман має свій значок на щоглі й їде попереду. Човни ідуть так тісно, що сливе один торкається другого. Турки, звичайно попереджені про похід, тримають кілька галер при устю Дніпра, щоб не дати козакам прорватися в море. Але козаки перехитрують турків; вони продираються в море плавнями, що в них не можуть рухатися турецькі галєри. Підібравши час і перехитривши ворога, козаки протягом 30—40 годин опинюються в Анатолії. Приїхавши, залишають у кожній чайці по двох козаків і двох новиків, а самі кидаються на прибережні турецькі міста. Нищать, палять, граблять і визволяють невільників. Заки турки вспіють оглянутися, вони вже на чайках, їдуть в інше місце.

Коли трапиться козакам перестріти кілька турецьких галєр, або інших кораблів, вони женуться за ними й нападають на них, та здобувають. Роблять це так: їх чайки підіймаюйться над водою всего на 2 і пів стопи, тому вони бачуть галеру чи інший корабель куди скорше, як вони їх помітять. Тоді вони спускають щогли своїх чайок і, завваживши напрям вітру, уставляються так, щоби, під вечір мати сонце ззаду. На годину перед заходом сонця вони починають сильно гребти в напрямі корабля чи галєри, щоб не стратити її з ока, й так тримаються до півночі. Тоді дають гасло й прожогом підпливають до кораблів. Підпливши, кидаються з криком і стріляниною на корабель. Ворог заскочений і переляканий, піддається по короткій перестрілці. Розграбивши корабель з усього, що вважають придатним для себе, вони решту добра на ньому і залогу топлять. Коли найдуть на них бранців веслярів, то їх визволяють.

Трудніше, аніж прорватися в море, приходиться козакам пробитися назад в Дніпрове гирло: Розбуджені нападом турки, подвоюють чуйність при устю. Але козаки сміються з неї. Вони виїздять на мілини, кудою не можуть проплисти галєри й вискакують на сушу, що нею перетягають свої човни з добичею до Дніпрових берегів. Тут вони, вже безпечні вертають на Січ, ситі добичі й слави.

Буває, що козацькі чайки, доглянені й обстрілювані залогою галєр, вдаються з ними в битву. Тоді вони тримаються й не рухаються з своїх лавок. Весла привязані вужівкою. Одні стріляють, а другі набивають рушниці; стріляють без упину і влучно. Рукопашний бій може звести галєра тільки з одною чайкою, але галерні гармати чинять великі шкоди так, що в боротьбі гине добра третина козаків. Рідко коли вертають вони з половиною війська. Зате привозять велику добич: еспанські реали, арабські цехини, коври, золотоглави, шовки та інші дорогі товари». [7]

Коли ж, у 1613 р. Польща замирилася з Московщиною й відтягла відтіля свої війська, а разом з ними й козаків, уся їхня сила й живловий розмах повертається на південь.

Починається низка морських і сухопутних, козацьких походів на Крим, Царгород і побережжя Малої Азії.

Про один з таких козацьких походів, у 1614 р. оповідає турок-очевидець:

«Козаки напали на твердиню Синоп, на березі Анатолії (в Малій Азії), що його через його гарні околиці прозвано містом коханців. Здобувши місцевий, старовинний замок, козаки вигубили всю його залогу, пограбували й попустошили музулманські будинки й нарешті так спалили й знищили місто, що ця прегарна й чарівна закутина, перемінилася в сумну пустиню. При тому вони зруйнували турецький арсенал, попалили галєри й човни, а шкоди наробили на 40 міліонів золотих. Та поки турки вспіли зібрати проти козаків озброєних людей з околиці, вони забрали здобич на чайки й поплили назад.
Султан, почувши таку новину, попав у страшну лють і жаль; він велів повісити великого везиря Насух-башу»...

В черговому році козаки напали на побережжя під самим Царгородом. Турецька фльота наздігнала їх при устю Дунаю, але козаки вдалися з нею в бій, розгромили її, взяли в полон турецького адмірала, а захоплені галери спалили під Очаковом.

В 1616 р. козаки знову розгромили велику частину турецької фльоти при самому Дніпровому лимані. Турецький адмірал ледви втік з життям, а в козацькі руки попало кільканацять турецьких галєр і біля сотні човнів. Козаками проводив гетьман Петро Конашевич Сагайдачний

[ред.] Петро Конашевич Сагайдачний

Весною 1616 р. зорганізував Сагайдачний перший з своїх походів на турків. Розгромивши їх при Дніпровому гирлі, Сагайдачний здобув і спалив Кафу та визволив сотні невільників, готових для транспорту на невільницькі ринки турецького світу. Світла перемога й визволення бранців зразу здобули Сагайдачному славу й ореолю народнього героя. Підхопила це й утривалила навіки українська, народня пісня.

Осінню, тогож таки 1616 р. вдарили козаки на Трапезунт, а здобувши його, на Босфор. Не помогла сильна турецька фльота. Козаки розбили її, потопили та попалили безліч турецьких галєр.

Козацькі походи на море, не залишилися без наслідків для Польщі. Туреччина загрозила Польщі війною, якщо вона не вгамує козаків. Злякалася погрози польська влада й кинула проти козаків коронного гетьмана Жолкевського, що мав уже за собою перемогу над Наливайком. Сагайдачний, не бажаючи даремної витрати сил і кровопроливу, пішов на уступки. Він погодився обмежити скількість козаків, виключаючи з них «ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмістрів, різників та кравців». Полякам були козаки невигідні, але потрібні й це облегчувало політику Сагайдачного.

Коли в 1618 р. польський королевич Володислав пішов добувати собі московського престолу й застряг під самою Москвою, одинока, надія на рятунок була ще в козаках. І справді, Сагайдачний, зібравши біля 20000 козацького війська, пішов величавим, переможним райдом крізь цілу Московщину. Піддалися йому — Путивль і сусідні міста, а тільки польсько-московське перемиря спасло Москву від козацької інвазії.

[ред.] Хмельниччина

18px-Nuvola apps xmag.png
Основна стаття: Хмельницький
Особисті інструменти
Простори назв
Варіанти
Дії
Навігація
Братні проекти
Інструменти