Як Отець Герасим з Жида Жлобом став

Історія Отця Герасима чи як Його ще в Сучасному Києві традиційно називають - Отця Герасима Жида доволі показова для всіх дослідників давнього конфлікту як власне і феномену Жидів і Жлобів, а також Козаків в історії Старого і Нового, Сучасного Києва.

Отець Герасим як відомо з'явився в Res Bublica і Столиці Нашого Королівства зі Своїми Батьком і Матір'ю, Дідом Григорієм і Бабусею Софією в 1950х рр., коли ще при владі в Імперії Рад перебував Вусатий Ірод, а владу в Старому і Новому, Сучасному Києві кріпко тримали Люди Желєзного Лазаря. На той час Отцю Герасиму як відомо було не більше 10 років (адже він 1945 року народження). За його власними словами в місцевій школі, в яку його віддали вчитись як це і було заведено робити зі звичайними радянськими дітьми його однокласники (судячи за все з числа представників народу Гетьмана Богдана, які чудом пережили Хохлокост) обзивали "жидом". Він, з його власних слів, певний час терпів ці знущання над своєю особистістю (див. Іслам Бабусі Софії), а потім набрався мужності і відповів кривднику за допомогою фізичної сили (кулаками). Після цього, з його власних слів, його почали поважати і навіть пропонували дружити, але він не погодився. Так почалась історія Отця Герасима, який себе завше змалечку (як і Дід Григорій) асоціював з народом Гетьмана Богдана (і Отців Козаків Його Красної Армії), однак якого його оточення з тих чи інших причин (в т.ч. незвичне, "жидівське", а точніше німецьке прізвище, російська мова, гострий розум і сміливість, показна нецерковність Його Батьків та ін.) вперто приписувало до народу Желєзного Лазаря і Отців Жидів Старого Києва.

Одною з перших ластівок, які за словами Отця Герасима вплинули на його свідоме, уважне ставлення до власної ідентичності був коннфлікт між Його Матір'ю, Бабусею Софією і представниками (чи точніше мабуть представницями) народу (Людей) Желєзного Лазаря і Отців Жидів Старого Києва, внаслідок чого вона, як відомо, і отримала своє, відоме багатьом київлянам прізвисько - Желєзна Софа сиріч Залізна Софі або іншими словами - Сувора Женщина (Жінка) з Києва, а її противники мусіли від неї відчепитися, спіймавши облизня.

Іншою історією - злочин на виробництві, на Київському Радіо Заводі, де Діда Григорія ледь не вбило струмом через небажання виконувати злочинні накази керівництва, серед якого, за словами Отця Герасима, більшість теж складали Люди Желєзного Лазаря, що Діда Григорія заставило згадати також неприємний для нього випадок з власного дитинства, коли він теж постраждав через те, що його обмовив малолітній сусід "тої самої" національності.

Все це, а також інший досвід формували у Отця Герасима протягом життя стійке бажання і приватно і публічно асоціювати себе з власним народом, а не якимось іншим. І хоч для частини Родичів, Знайомих і Людей навколо Отець Герасим так і залишився "головним євреєм" в їхньому оточенні слід пам'ятати, що Він ставився до цього негативно, хоч і часом поблажливо, посміхаючись, з долею гумору, що дозволяє припустити, що всіх своїх кривдників він як добрий християнин давно простив і молиться на тому світі разом з Дідами-Прадідами у Престолу Всевишнього за їх грішні душі.

Чи не "останньою кралею" для Отця Герасима стало спілкування з власною тещою, Бабусею Анастасією, яка неодноразово і терпляче йому пояснювала, що поки він не почне спілкуватись народною українською мовою - своїм для "сільських жлобів" Він не стане. Отець Герасим доволі довго тримався за російську мову як маркер своєї самобутності, однак врешті решт здався, переглянув свої погляди на цю ситуацію і як багато інших українців його оточення і покоління практично повністю перейшов у всіх сферах свого життя і діяльності на народну або як ще кажуть мужицьку, (мало)російську і (старо)руську, українську і козацьку мову, мову своїх Дідів-Прадідів, Жителів Нашого Королівства на протязі багатьох століть, неодноразово поминаючи добрим словом Бабусю Анастасією довго після того як вона пішла до Господа Бога і Дідів-Прадідів. Ось така історія приснопоминаємого Отця Герасима, часом званого нами Жидом за його гострий розум, велику житейську мудрість і непередбачуваність.